Юрий Ганошенко (Запорожье)

Перевод с украинского Станислава Бельского под редакцией Юрия Ганошенко.


* * *

нет сна как будто жизни нет
буры все головы моих ночей-близняшек
усмешки-рыбы склеивают воздух
и столько мая мир не переварит
мир треснет и прольется
мир на пол выльется
чрезмерным водянистым маем
и поскользнусь я и сломаю ногу
врасту в пол грязный буду пить
похоже этот май всю жизнь свою
и темнота в глаза целует и молчит
удушливо молчит твоим молчаньем
я замираю в воздуха морщинах
я слышу хруст шагнули стены внутрь
хрустит мой жизненный паркет
хрустит путь пешки во ферзи
хрустит тепло твое хотя его и нет
нетленно дым я в нем почти живу
я зависаю средь прозрачности морщин
и темнота меня целует во все сны
где ты далекий мир ты лес
где бродишь в равнодушии деревьев
где ощущается что вот он мира край
где ощущается что нету там меня
меж нами воды мая не дойдешь
твои слова во мне бездонные колодцы
твои слова во мне ветра ветра
качели дергают и обрезают сны
и темнота меня со всех сторон целует


* * *

дождями падет прямо в мозг твой дорога
встревожившись пыль что-то вспомнит
и воздух вокруг остановит
и звуки застынут в тебе
будто студень молочный
когда расцветает раною селезень
забыв свои рассветы в камышах
один за другим
ведь только вода помнит музыку эту
с которою не зачерствеешь
будто ладони старейших

дорога пошлет тебе знак неприязни
за дни что ты провел не в ней не с нею
и мебель твоя обнажится
еще раз искусить тебя желая
хватая свет снопами
так жадно и тихо
одним за другим
ведь только пол еще способен
тебя звучаньем воссоздать
как танцем

дорога ревнива
и ветер не меняет направленья
и дождь распухает в тебе
камышами
мерещатся лица ближайших
одно за другим
ведь трава твоих мыслей
растет слишком быстро
как невзаимная любовь
которой захлебнуться можно

дорога как паводок
твоих к ней ненаписанных стихов
и писем неотправленных
и жестов не вспомненных
ни в зеркале ни в сне
один за другим
ведь только в дождях не послышится имя
словно бы рана
в голову в руку
из которой не вылетит селезень
в долгую дорогу к ней


* * *

прикосновения твои растут во мне теплом
воспоминания словно шкатулка в шкатулке в шкатулке
я пью тебя так жадно и боюсь
ты смотришь так мечтательно все вбок
в окне твоем парад
царь николай идет
и тень его как днепр
и тень его – слова
и тень в глазах твоих
глаза твои с царем
он виртуоз он тянет
я спорт такой и не умею
хватаюсь за тебя кричу
я ол ви нид из лав ему кричу
он говорит да-да
и веришь ты ему
в лицо шпицрутен раскаленный
за царя
сто пальцев бы отдал
чтоб удержать тебя
тень гетьмана
слова царя их слышишь только ты
меня как будто разрывает от тепла
и расстоянье как спасенье лес и лес
бегу к рукам твоим
парад ревет букет бросаешь я молчу
вот женщина поет о белой птице
во мне ты застреваешь и звучишь
боюсь я слов его в тебе
букет бросаешь я молчу
ты расстоянье лес люблю я лес кричу
ты успокаиваешь милый мой пойдем
ведешь ко сну
я верю лишь рукам твоим
я верю лишь в тебя
о будь


* * *

покапывает снег по векам после сна
не разделенных на мгновенья одиночеств
и племена живущие в тебе
и не кочуют но и не осядут
и взглядом долгим за тобой следят
глаза их светятся

просты как будто бы цветок в толстенных книгах
соцветий срезанных и ссохшихся с тобою

сложны как будто бы цветок в толстенных книгах
с барочным стансом и змеей в груди

и равнодушны будто бы цветок в толстенных книгах
пустых до середины или больше

покапывает смех по векам в сон
как нелюбовь лущеная на ломти
и рыбы грядущего в теле застынут густым холодком
и ты ухмыльнешься и будешь просить их о шансе
а шанс как вода ведь не знает границ
границы как раны с которыми уж не ныряют
и развернутся все рыбы и молча исчезнут
в извилинах тела

и засыплет цветы твои снегом
который скрипит по ночам
когда по нему ты не ходишь


– усталость –

в глазах у случайных детей как все случайное непрочных
умирают олени
и медом стекают под кожу и тают
еще не покоренные мной люди

в словах случайных как все случайное чужих
открываются раны
из них вылетают ключами черные птицы
только любимые так равнодушно смеются

во снах случайных как все случайное несменных
горят леса
и больно так давят в объятьях крадутся гонятся душат
но я молчу молитвы свои составляю
чтоб птицам хватило росы


* * *

крошится печенье и зелень ложится на тело
и ты не мала просто ты далека
все что не сказалось намокнет во рту и глотнется помалу

самолет наливается летом
и взрывается в небе

паутина раздумий липка и жарка
и журавли которых я кстати наверно и не видел никогда
застревают в ней
как нерожденные дети в женских морщинах
как крошки печенья в бороде карла маркса
как слово под ногтем
как ритмы твои в моей коже
длинными красными полосами

ты давишь меня как вино из винограда
ты срываешь меня будто яблоко
а хотя как всегда

и только ракушки автомобилей
прячут своих людей будто жемчуг
на самом дне вон той улицы


* * *

и когда темные глазницы знакомых дворов
гулко поседеют вокруг тебя
пропуская
у меня закипит чайник
и я уже знаю в игру не играют

и места где пересекаются твои улицы
с моими птицами
навсегда помечены черным
на картах искателей кладов

и люди которых я видел
и которые слышали твой голос
навсегда получили клеймо
причастности

и пути твоих неотвратимых возвращений
всегда запутаны
и становятся все менее и менее
неотвратимыми


* * *

я ночь потерял
круглую глиняную
разбрызганную по углам
застывшего в соснах
корабля

мы вчетверо поделены
и сложены мы вчетверо
утишены мы вчетверо
той страшною
красою престарелою мужчин
ближайших из чужих
и жесточайших из родных

и слова как-то странно булькают
когда помешиваешь кофе
задевая за стенки
и лопаются
и теряются
так и не долетая
и стекают по подбородку
и застывают острыми ненужными камешками
которые обжигают и забываются

но я все равно протяну свои пальцы вперед
боясь немоты прикосновения
к твоему тонкосонному телу
в котором исчезает ночь
а глина получает форму

и ты убьешь меня кинжалом в левый глаз


* * *

говорю захлебнулся я в жиже фантазий

а они так посмотрят вот просто
и почти удивленно ответят
ну так ты же еще не сгорел
не поймал тебя внутренний мэр
не поймала твоя дпс
не прирезал тебя солнцерез
и на небе видать не у всех пмс

а ты им тихонечко
так ведь тут об-ще-жи-ти-е
тут умирать нельзя
тут комнатки как лампы-керосинки
а ты сидишь горишь не сгораешь
зачем-то в себе окна отворяешь
(девушки ведь падают только на праздник)
и тлеешь смешно так фитилик-невротик
или игнатик из книжки про голод
который идет сквозь его огород бесконечный
и стреляет навылет цветами
как в день победы но только больнее
а сны тут как студень в советских сельмагах
бурые топкие так и не вылезешь сразу
и ничего здесь не можешь забыть
как вечный огонь этот зуд одноглазый
на теле у города и пусть бы не мой а курортный
может адлер? но нет все равно не забудешь
как не переварится камень в желудке малютки игната
и не повиснет гвоздикою в воздухе  девушка из шестого
ведь где ты не спрячь эту дырочку в землю
кровит и вот прорастает на каждом шагу указатель
вечный огонь ганошенко и столько-то метров
и кажется стены полы потолки уже керосином тем пропитались
и в окна мои на цыпочках деревья смотрят
у них глаза его – свернуть все окна
и я захлебываюсь в жиже фантазий

а они так сурово посмотрят и скажут
ты думаешь все конокрады
и все матадоры и все куклачевы не знают
про зверя в тебе? так ты ошибаешься
и все давно известно все записано и мы
твои слова уж не разлюбим и смирись
сделай ремонт

и грустный внутренний мэр
алягер скажет как алягер
и запустит огрызком в партер
тут вам не адлер



Оригиналы:


* * *

немає сну немов нема життя
брунатні голови усіх моїх однакових ночей
і риби-посмішки заклеюють повітря
і стільки травня світ не перетравить
світ трісне і проллється
світ на підлогу виллється
надмірним водянистим травнем
я підсковзнуся і зламаю ногу
вросту в брудну підлогу буду пить
здається травень цей я все своє життя
мене цілує темрява у очі і мовчить
задушливо мовчить твоїм мовчанням
я завмираю у повітря зморшках
я чую хрускіт стіни роблять крок
хрустить мого життя паркет
хрустить шлях пішака в ферзі
хрустить тепло твоє хоча його нема
неманекенно дим я майже в нім живу
я зависаю у прозорих зморшках
мене цілує темрява у сни
де ти далекий світ ти ліс
де заблукаєш у байдужості дерев
де відчувається що це вже світу край
де відчувається що там мене нема
між нами води травня не дійдеш
твої слова в мені колодязі без дна
твої слова в мені вітри вітри
хитають гойдалки обрізують всі сни
і темрява цілує зусібіч


* * *

дощами паде у твій мозок дорога
стривожений пил згадає про щось
і зупинить повітря
і звуки застигнуть в тобі
наче драглі молочні
коли розквітатиме селезень раною
ранки свої в очереті забувши
один по одному
бо тільки вода пам’ятає ту музику
з якою не зчерствієш
наче долоні найстарших

дорога пошле тобі знак неприязні
за дні що провів ти не в неї не в ній і не із нею
і меблі оголяться
прагнучи ще раз тебе спокусити
хапаючи світло снопами
пожадливо й тихо
один по одному
бо тільки підлога ще здатна
тебе відтворити у звуках
неначе у танці

дорога ревнива
і вітер не змінює напрям
і набряком дощ у тобі
очеретом
здаються обличчя найближчих
одне по одному
бо трава твоїх рішень
росте надто швидко
немов невзаємне кохання
яким захлинаєшся врешті

дорога як повінь
твоїх ненаписаних віршів до неї
листів невідправлених
жестів незгаданих
ні уві сні ні у дзеркалі
один по одному
бо тільки в дощах не вчувається імені
наче поранення
в голову й руку
з якої не вилетить селезень
в довгу дорогу до неї


* * *

в мені ростуть всі доторки твої теплом
і спогади всі як шкатулка в шкатулці в шкатулці
я п’ю тебе пожадливо боюсь
як дивишся замріяно убік
з вікна твого парад
микола-цар іде
і тінь його – дніпро
і тінь його – слова
в очах у тебе тінь
і очі із царем
він віртуоз він тягне
я спорт такий не вмію
хапаюся за тебе і кричу
і ол ві нід із лав йому кричу
він каже так
і віриш ти йому
розпечений шпіцрутен у обличчя
за царя
сто пальців би віддав
щоб втримати тебе
гетьманська тінь
слова царя їх чуєш тільки ти
мене здається розриває від тепла
і відстань як рятунок ліс і ліс
біжу до рук твоїх
парад вирує кидаєш букет мовчу
співає жінка сіла птаха
ти застрягаєш у мені звучиш
боюсь я слів його в тобі
ти кидаєш букет мовчу
ти відстань ліс люблю я ліс кричу
ти заспокоюєш мене ходім
ведеш до сну
я вірю лиш рукам твоїм
я вірю лиш у тебе
будь


* * *

скрапає сніг повіками зі сну
самотності не складеної з митей
і ті племена що живуть у тобі
не мігрують але й не осядуть
і поглядом довгим слідкують вони за тобою
і очі їх світяться

прості як квітка у книжках
суцвіть розрізаних і зсушених з тобою

складні як квітка у книжках
із бароковим віршем і змією в грудях

байдужі наче квітка у книжках
порожніх до середини і більше

скрапає сміх повіками до сну
мов нелюбов розлущена на скиби
і риби майбутнього вклякнуть у тілі рясним холодком
і ти усміхнешся до них і проситимеш шансу
а шанс як вода бо не має межі
межа то самотність з якою уже не пірнають
і риби розвернуться мовчки і зникнуть
в заглибинах тіла

і квіти твої засипатиме сніг
що скрипить уночі
коли ти по ньому не ходиш


– втома –

в очах випадкових дітей нетривких як усе випадкове
вмирають олені
і медом стікають під шкірою й тануть
люди мною ще не підкорені

в словах випадкових чужих як усе випадкове
відкриваються рани
і з них вилітають вервечками чорні птахи
так вміють байдуже сміятися тільки кохані

у снах випадкових незмінних як все випадкове
горять ліси
і боляче тиснуть в обіймах женуться скрадаються й душать
але я мовчу я молитви складаю щоб стало
птахам тим роси


* * *

кришиться печиво зелень лягає на тіло
ти не маленька ти просто далека
несказане мокне у роті й потроху ковтається

літаки наливаються літом
і вибухають в повітрі

думок павутиння липке і гаряче
і журавлі яких я до речі ніколи напевно й не бачив
застрягають у ньому
як ненароджені діти у зморшках жінок
як крихти печива у бороді карла маркса
як слово під нігтями
як ритми твої в моїй шкірі
довгими червоними попругами

ти чавиш мене як вино з винограду
ти зриваєш мене наче яблуко
а втім як завжди

і тільки мушлі автомобілів
ховатимуть своїх людей неначе перлини
на самому дні он тієї вулиці


* * *

і коли темні очиці знайомих подвір’їв
лунко посивіють навколо тебе
пропускаючи
у мене закипить чайник  
і я уже знаю що гра не триває

і місця де перетинаються твої вулиці
з моїми птахами
назавжди позначені чорним
на картах шукачів скарбів

і люди яких бачив я
і які чули твій голос
назавжди тавровані знаком
причетності

і шляхи твоїх неодмінних повернень
завжди заплутані
і стають все менш і менш
неодмінними


* * *

я втратив ніч
округлу й глиняну
розбризкану в кутках
застиглого у соснах
корабля

нас ділено учетверо
і складено учетверо
і стишено учетверо
страшною
уродою старих чоловіків
найближчих із чужих
і найжорстокіших із рідних

і слова якось дивно булькають
коли ти колотиш каву
зачіпаючи стінки
і лускають
і губляться
так і не долітаючи
і стікають по підборіддю
і тужавіють гострими невчасними камінцями
які обпікають і забуваються

а я все одно витягатиму пучки вперед
боячись німоти доторку
до твого тонкосонного тіла
в якому майже зникла ніч
і глина набуває форми

і ти уб’єш мене мечем у ліве око


* * *

я кажу захлинаюся жижею власних фантазій

а вони так подивляться просто
і майже здивовано скажуть
ну так ти ж не помер
не впіймав тебе внутрішній мер
не впіймала твоя дпс
не почався тобі сонцескрес
видно в бога не в всіх пемеес

а ти їм тихенько
так тут же гур-то-жи-ток
тут помирати не можна
тут кімнатки нагадують гасові лампи
а ти сидиш гориш не згоряєш
усе нащось вікна в собі відчиняєш
(дівчатка однаково падають лиш на свята)
жеврієш смішно невротиком ґнотиком
чи гнатиком з книжки про голод
що йде крізь його нескінченний город
і стріляє навиліт червоними квітами
наче до дня перемоги тільки болючіш
а сни тут немов холодець у радянських сільмагах
брунатні драглисті не вилізеш зразу
і нічого не можеш забути
як вічний вогонь зизоока сверблячка
на тілі хоча б не мого а якогось курортного міста
може адлер? та ні все одно не забудеш
як не перетравиться камінь у шлунку маленького гната
чи не завмре у повітрі гвоздикою дівчина з шостого
і хоч де не сховай ти ту дірочку в землю
кровить і по місту де ступиш росте вказівник
вічний вогонь ганошенка і скількись там метрів
здається що стіни підлоги і стелі просяклі тим гасом
і в мої вікна дерева навшпиньки усі заглядають
і очі його в них – згорнути всі вікна
і я захлинаюся жижею власних фантазій

а вони так суворо подивляться й скажуть
ти думаєш всі конокради
і всі матадори і всі куклачови не знають
про звіра в тобі? так ти помиляєшся
і все давно відомо і вже записано і ми
вже не розлюбимо твої слова змирись
зроби ремонт

і засмучений внутрішній мер
алягер скаже як алягер
і запустить огризком в партер
тут вам не адлер