Мої содоми і гоморри вкладають спати дитинчат.
Умінню жити не навчать. Уміння вмерти не оскаржать.
І хто тепер тобі розкаже, про що оті старці мовчать?
Одне обернення назад – стояти тут до смерті стражем
чужої плоті, в’язнем тіл, твердої хіті гордим прахом,
старим прокуреним легеням кисневим втомленим ковтком.
Втішайся купленим квитком, немов пігулкою від страху.
Від снів про неминучу мряку довіку бігти чорним псом
по недоторканих снігах, розкритих жменях Водохреща.
Зупинка ця така кінцева, мов перехід на вищу ртуть.
Намиста срібного разок. Тебе урешті-решт оплещуть,
мене ж – камінням в сіль поб’ють.