Вiн тiльки й мав, що абсолютний слух
  І неймовiрний, абсолютний голос.
  І злякано хрестились по селу,
  Зачувши вечорами дивне соло.

  Сплели сильце, округле, як роти,
  І пiдсiкли, осиротивши лiто,
  І наслухали благодатну тиш:
  «Хай поспiває у сибiрськiй клiтцi!»

  Вiн, як в провалля, падав у пiснi,
  Ночами вириваючись з неволi.
  Повiтря срiбно плакало ввi снi –
  На цiлий день пересихало в горлi.

  Крамольно чистий голос солов’я,
  Вiн мав вернутись в ситi кабiнети
  І до народу, що благословля
  Спочатку в мученики, потiм – у поети.