Лише закрию очі, поринаю
У дні дитинства, вже такі далекі,
І як я біг до дядька, до Івана,
Бо сіли на город його лелеки.
Летів в чоботях, дьогтем щедро вкритих,
По березнем «роз’їждженій» дорозі,
Щоб встигнути не дати відлетіти
Лелекам тим. А серце у тривозі,
Чи ж встигну я добігти, роздивитись
Їх, тих, що прилетіли так здалека…
Немає в світі птаха красивіше,
Ніж білий з чорним вкрапленням лелека.
І встиг, добіг. Ой, мамо, що я бачу:
Розкидавши на чорнім полі крила,
Лежить ватага вся ота лелеча,
Що впала так, як з вирію летіла.
Зумівши шлях смертельний подолати,
Птахи лежали на землі як люди,
Немов крильми хотіли обійняти
Ту, що рідніше не було й не буде.
Стирала день вечірняя година,
І дощ холодний на нещасних крапав.
Я поруч став з птахами на коліна,
Торкнув крило лелеки… і заплакав.