*   *   *
А дні чим далі – тим сідають нижче
І довше сходять на свої Олімпи,
І сни під ранок – по-батьківські віщі,
І ліс заснув, не дочекавшись німфи.

Минає рік, якому – не до сходів.
А як гуртом нам сіялося рясно!
Та – листя – долу, й на самому споді –
Земля дріма, як озеро під рястом.

Чому ж мені заснути не вдається?
Хоча би ніч передрімати пам'ять,
Бо так болить у серцевині серця,
Що й недругам такого не віддам я.

Бо так живеться – ні на що не схоже:
Абсурд своїх звеличує героїв,
І часом я повірити не можу,
Що це усе – насправді, і зі мною…