Вірш. Сивуха волинська. Осінь.
Голограмна вуаль світання.
«Гроші з неба» печаль приносять.
Гола липка жіночно-рання.

Бідачисько грає на дудці
Біля бару, що зветься «Соня»,
Де бандити за владу б’ються,
Спить шалава на підвіконні.

А поетик пацануватий
П’яним кайфом своїм прошитий.
Вже не хочеться працювати,
Й, прости Господи, навіть жити...

Чути пісню – свою, хорошу,
З неба падають гроші злоті,
Юна муза мені ворожить
По закону душі і плоті.

Каже те, що і сам я знаю:
Скоро буде болюче, біло...
Сиво молодість засинає,
Та й життя, наче піна, збігло.

А під снігом – немов під цвітом:
Трохи тепло і вічно трохи.
Вірш.
Кохання.
Ніхто не світить.
Самодури скрізь, скоморохи.

Але глянеш на пса-приблуду,
На голодну пташину сиву –
І життя вінегретне блюдо,
Гріх картати,
Беру щасливим...