Пружина стиснулась – тугіше, тугіше, тугіше...
Обличчя – як серце...
А серце розбитим зрослось.
Штрафний стакан водкі –
І знову покластись на вірші,
Повітря розбивши –
Як гутне задощене скло.

У муть непутьових скандалів пропасти веселим
І виплисти зранку, немовби родитися знов.
Люблю це безмежжя і дух допотопний оселі,
Зорю над могилою – Богом зупинену кров.

Поклони й прокльони, політики й полістероли –
Це все не для мене.
Я музику неба люблю.
Крізь гени мої у Європу ходили «моголи»
І вікінги в греки...
Тому я не кум королю.

Цю землю мою мої предки нагріли тілами,
Коли цілувались,
Коли умирали за честь.
А я на межі між підземним польотом і зламом.
А я на війні.
І пісні мої – «жесть».

Та поки що Сонце.
І ранок.
Кохання вернулось нарешті.
І настрій веселий.
Це щастя?..
Вже знаю, що так.

Блистить і зітхає обтяжена цвітом черешня.
І вірші читає підстреленим птахам дивак.