Знову сонячний глек покотився,  але вицвілий сонях чола
повертає уперто на південь, мов не вірить у зими чужі.
Я тобі напишу не вірші. У шухляду старого стола
не сховаєш на пам’ять про весну недотлілу жарину душі.
Я питаю себе кожен день: ти вже був чи ще тільки наснився?
І летить в нікуди колісниця чи то колесо крокове днів –
від тих обертів крутиться світ, як одвіку, напевно, крутився.
Поки хтось про високе молився, день навколо давно обмалів,
тільки рінь від розмов та дощі, що давно оселились у місті.
Грають осінь музики троїсті – листопаду швидкий краков’як.
І давно би не вірити снам, не чекати ні пошти, ні вістей,
але серце, заклякло-безлисте, просить дива хоча б на мідяк.