Коли так уже тоскно стає,
Що й напитись не хочеш, –
Починається «жись»
В забазарений час наш пітний.
Але що ти, кобзарю,
«По-п’янє» оце напророчив,
Що повірили ми,
Як набожні бабуськи у сни?

Мало билися ми з ворогами
За волю і віру,
А чекали чудес,
Як чекають жінки немовлят?..
Але, врешті, політика –
Груба шагренева шкіра...
Україна ж –
Під кігтем лелеки земля.

З одноразових склянок
Тут хляють коньяк закарпатський
І на кавовій гущі гадають:
Сума чи тюрма...
Коли так уже тоскно –
Лежу попід цвітом акацій –
Мов мене вже нема.

І така порожнеча –
Найбільший тягар для поета.
І свята хуліганськість –
Остання розрада душі,
Яка любить, коли
Тітка смажить міщанські котлети,
Після спеки тяжкої
Ідуть зореносні дощі.

Крики гуна збирає в степу
Різкоокий нащадок
І незаймані вина
В гарячих долонях тремтять.
Помирають не всі:
Тільки ті, що просили пощади...
Тільки ті, що воскресли, –
Достойні життя.

Наче риба червона,
Ховається Сонце за гори,
Як ховалося тисячу років,
Мільйони назад...
І ростуть на могилах дерева –
Сумні й тонкокорі,
Які не уміють
Ні в який збиратися сад.

То ж і осінь впаде –
Як дитина небажана й бідна,
З того щастя лишивши
Хіба що оргазм і вино.

А дорога моя –
Безконечно амбітна й трембітна –
То в терновий вінок...
То в радянський веде гастроном.