Коли так уже тоскно стає, Що й напитись не хочеш, – Починається «жись» В забазарений час наш пітний. Але що ти, кобзарю, «По-п’янє» оце напророчив, Що повірили ми, Як набожні бабуськи у сни? Мало билися ми з ворогами За волю і віру, А чекали чудес, Як чекають жінки немовлят?.. Але, врешті, політика – Груба шагренева шкіра... Україна ж – Під кігтем лелеки земля. З одноразових склянок Тут хляють коньяк закарпатський І на кавовій гущі гадають: Сума чи тюрма... Коли так уже тоскно – Лежу попід цвітом акацій – Мов мене вже нема. І така порожнеча – Найбільший тягар для поета. І свята хуліганськість – Остання розрада душі, Яка любить, коли Тітка смажить міщанські котлети, Після спеки тяжкої Ідуть зореносні дощі. Крики гуна збирає в степу Різкоокий нащадок І незаймані вина В гарячих долонях тремтять. Помирають не всі: Тільки ті, що просили пощади... Тільки ті, що воскресли, – Достойні життя. Наче риба червона, Ховається Сонце за гори, Як ховалося тисячу років, Мільйони назад... І ростуть на могилах дерева – Сумні й тонкокорі, Які не уміють Ні в який збиратися сад. То ж і осінь впаде – Як дитина небажана й бідна, З того щастя лишивши Хіба що оргазм і вино. А дорога моя – Безконечно амбітна й трембітна – То в терновий вінок... То в радянський веде гастроном.
|