Проснувсь світанок, обрієм всміхнувсь
І потягнувся, після сну, у небі,
Сполохав некваплИву зоряву,
Шепнувши вітром, що ховатись треба.

В опавших росах вмився у дворі,
Накинув чисту, вишиту сорочку,
Озвався жайвором високо угорі
І соловейком тьохнув у садочку.

А потім, засукавши рукави,
З-за обрію викочував Ярило.
Воно сердилось, фиркало згори,
Вогні з-під брів на землю наводило.

Не злісно, але погляд наче жар,
Аж квіти похилилися в знемозі.
Земля, рятуючись, віддала роси в пар
І каменем застигла на дорозі.

Тим каменем, розпеченим як сталь,
Обдала жаром п'яти і колеса,
Немов кричала у грядущу даль:
Не сердьте ви Ярило більш, до біса!