На початкУ карпатського села,
Біля могилки - явір і калина
І всяк, хто йде, змахнувши піт з чола,
Спиняється здивований понині.

«МОСКАЛИК І БАНДЕРІВКА ЛЕЖИТЬ»
Гласить дощечка на хресті прибита
І більш нічого. Вітер шелестить
Листочки на деревах, жалем вкриті.

Було давно. Це був кінець війни.
В село ввійшло якраз радянське військо
І полюбив гуцулку восени
Солдат радянський, родом з Авдіївки.

Кохання розгорілося ураз.
Кругом війна, як смолоскип, палала.
Розбитий німець тинявся в лісах,
До сіл його «нічні» не підпускали.

Брати гуцулки, воїни УПА
Журили дівчину на стрічах вечорами:
"Він же москаль! Чи ти, бува, сліпа?
Чи у Сибір захтіла вислать батька й маму?"

А друзі-вояки і командир
Солдату дорікали теж не менше:
"Вона бандерівка, а ти Донбасу син,
Гебісти уже рискають не вперше..."

Та що коханню застороги ті .
Вони від них тікали у левади
І віддавались пристрастям своїм,
Серця співали ніжні серенади.

"Ти мій Москалик!" - плило в височінь,
"Бандерівочко, ластівко, лебідко!"...
Загін фашистський вийшов з гірських стін
І до села почав скрадатись швидко.

Побачила їх пара молода.
На поміч звати вже не було часу -
Спалить село недобитків орда
І сонних переб'є усіх одразу.

Її брати десь в горах - не позвать,
Й закохані взялись за автомати -
Озвалась стежка спалахом багать,
Завили нелюди від вибуху гранати...

Короткий бій підняв усе село,
Солдати вмить фашистів відігнали.
Вони до лісу - там кругом вогонь,
То вже брати гуцулочки вертались.

Та запізнились. Ті, і ті також.
Серед численних вражих тіл у сіні
Вони знайшли убитих обидвох -
Гуцулку і солдата у обіймах...

Могилу рили друзі і брати,
Міняючись по черзі, підходили,
Засипали землею молодих,
В ногах калину й явір посадили.

Отак й ростуть обоє край села -
Могутній явір і калина красна
Й шепочуть віти чарівні слова:
"Бандерівко!", "Москалику, мій ясний!"