Озвірів океан від поривів осіннього вітру.
Котить хвилі важкі, викидає на жовтий пісок,
Із шипінням назад краде води свої непривітно
Й білим гребенем хвиль знов готує
черговий кидок.
Налітає на пірс, скаженіло вгризається в камінь,
Диким реготом хвиль монотонно навіює страх.
Темна прірва води зловтішається пекла устами
Й чорні хмари, мов коси, зависли вверху в небесах.
Біля скал на піску одинока завмерла фігура.
Підійшов трохи ближче - людина сидить на піску,
Чоловік зрілих літ притулився плечима до муру
І десь дивиться в даль, на грайливо-сполохану млу.
На розбурханий вир, на ревучі, загрозливо, хвилі,
На тривожні відтінки у темнім від сумерку тлі.
Одиноко сидить, весь зсутулився, ніби то сили
Вже покинули тіло, що поки живе на землі.
Підійшов, привітавсь, португальською мовив,
як треба,
Ну а він відповів по-вкраїнськи, на диво, мені.
Я присів на пісок, подивився в насуплене небо,
Й про погоду, як водиться завше, розмову завів.
Він мовчав. Не хотів з постороннім про щось
говорити,
Мовчки згідно кивав і відводив напружений зір.
Потім гучно зітхнув й повернувся до мене
небритий,
Весь зарослий,лиш очі блищать з-попід брів.
«Що погода?»- сказав - «Тут життя,
наче вирва воднева,
Так кидає тебе, так б'є об круті береги.
Я сам родом із Львова, з далекого города-лева
Десять років тому заробити приїхав сюди.
І от,бач, заробив - як собака ночую у скалах,
Бо що мав - загубив і не можу вернути назад.
Та частина життя залишилась видінням, як спалах,
У темниці видінь, що як привид, постійно висять.
Не таким вічно був - попервах працював на будові,
Висилав на Вкраїну, зовсім не погані гроші.
Документів не мав, лиш тримався на чесному слові,
Що патрон мені дав: «Все влаштую,
ти лиш не спіши»
І не став я спішить, заспокоївсь, як бачиш, даремно,
Хоч і друзі, й знайомі мені дорікали не раз:
«Та кидай ти його! Ти не бачиш? Із ним - діло темне.»
Все ж я вірив йому,бо платив акуратно і в час.
Ще я вірив йому, бо спочатку він дуже багато
Допоміг зрозуміти, хоч мови зовсім я не знав.
Вірив навіть тоді, коли він вже затримав зарплату
І сказав, що отримаю десь через місяць, чи два.
Мов, проблеми чуть-чуть. "Ось рішу, не хвилюйся
даремно.
Там, дивись, і папери прийдуть з Ліссабону сюди ,
От получиш за рік купу грошей, будь певен -
І додому одразу махнеш!Так що ти не спіши..."
То й не став дорікать, понадіявсь на чеснеє слово,
Припустити не міг, щоби він все ж мене обдурив.
Розказав все дружині, хоча і не склалась розмова,
Бо вона розійшлась не на жарт.
Пожалів,що дзвонив.
А тут сталась біда - на будові звалився я з даху
Й поломався увесь, що життя десь зависло вгорі.
Між землею і небом, у мареві вічного страху
Я півроку в лікарні боровся і вийшов в такій-от порі.
За лікарню патрон заплатив акуратно і чітко,
Він нераз приходив і папери якісь приносив.
А я їх підписав (знов повірив усім його пліткам),
Що як вийду, заплатить усе, що мені завинив.
Та з лікарні прийшов - ні патрона, ні фірми немає,
Ні тобі документів, ні грошей, я просто - «ніхто»!
Друзів я розгубив і тепер гірко каюсь,
Та і стидно тепер признаватися в цьому чогось.
Позвонив до дочки, а вона: де ви були, мов, тату?
На весілля моє не приїхали, не спромоглись.
Ні дарунка, ні грошей - не хочу вас більше я знати,
Та і мама давно з чоловіком живе вже якимсь.
От так доля мене притиснула до скелі цієї,
Бо тепер я каліка й не маю до кого піти...
А ти кажеш погода! Життя більше хвилі завиє
І ударить тебе, що аж скелі відкриють роти!»
Більш не став говорить.Відвернувся нещасний
і гордий,
Щоби сльози гіркі не побачив у нього в очах.
Я устав і пішов. Буйні хвилі здіймались, як кобри,
Піднімались, шипіли й ще більше наводили страх.
Його зрадили всі. Може й сам він у тім винуватий,
Бо довірливим був, вірив людям, їх вдячній душі.
Хто ж дозволив за це так жорстоко і підло карати?
Хто посмів, окрім Бога, творити цей суд на землі! |
