Він кружляв у безхмарному небі
так високо,як більше ніхто,
любовався собою: «Це ж треба,
я - цар неба, повелитель всього!»
З висоти озирав сині далі,
заглядав в потойбіччя світів,
і пишався ще більше. Надалі
степом теж керувать захотів.
Оглядав уже землі звисока,
як свої володіння, рубіж,
дикі трави, наповнені соком,
і росинки, мов крапельки сліз.
Від його нишпорливого зору
не сховатись було, не втекти.
Він - цар неба, і степу, і моря,
і живого всього навіки!
Раптом щось там мелькнуло у травах -
стрепенувся орел, чуть завис...
«Хто посмів? Хто яке має право?!!!»
І він каменем кинувся вниз...

Руда кішка звивалася вправно -
«Треба щось вполювати, знайти,
щось поїсти, знайти якусь страву,
і швиденько до діток іти,
бо вони десь, маленькі, голодні
там шукають матусю уже...»
Попоїла, ще й діткам сьогодні
у зубах якусь здобич несе.
Ось гніздечко - малі кошенята
виглядають матусю, пищать...
Раптом з неба, неначе прокляття,
чорна тінь заступила малят.

Різко вигнулась кішка дугою,
полишила і здобич з зубів,
і стрілою метнулась до бою,
ще й не вгледівши тих ворогів.
Чорна тінь обернулася в птаха,
що на крилах могутніх завис,
гострі кігті і дзьоб, наче бляха,
вп'ялись в неї як стріли, як спис.
Ті удари, що майже смертельні,
пробивали її геть наскрізь,
пазурі рвали тіло пекельно...
Кішка враз обернулася в рись!
Мов нещадний той звір вона стала,
усі сили зібравши в клубок,
і клубок той з орлом в диких травах
розпочав свій смертельний танок.
Все, здавалось останнії сили
покидають її назавжди,
та зібралась ще раз і вчепилась
прямо в горло орлу... Потекли
теплі струмені царської крові
на зелені стебельця трави
І завмерли обоє, бордові,
від тих ран на плацу боротьби.

Хто там бігає в гущі отави,
хто тривожно попискує там? -
Кошенята, шукаючи маму,
розповзлися по різних кутах.
Ось побачили, жалібно плачуть,
аж проймає той плач все живе.
Щось зарухалось... От дітки бачать-
їхня мама з під птаха повзе.
Піднялася, сердешна, вся в ранах,
озирнула побоїще вмить,
облизала котят і почала
їх назад у гніздечко носить.

А повержений птах мертвим зором
десь у небо дивився навік,
наче з жалем, а ніби з докором -
«Хто посмів? Хто мене переміг?»
Був могутній, а зараз конає,
був всесильний, а зараз ніщо -
материнську любов не здолає
ані цар, ані воїн - ніхто!
Не судилось, не було, не буде,
нема сили у світі сильніш,
так, як мати, ніхто не полюбить,
не пожертвує так ніхто більш!

Воздамо же у кожному слові,
в кожнім вчинку, в пориві душі
вдячність цій материнській любові,
що з дітей нас возвела в мужі!