Мавка: Стою та дивлюся, які ви щасливі.
Килина: А щоб ти стояла у чуді та в диві!            

Мавка зміняється раптом на вербу з сухим листом та плакучим гіллям.
                             
Леся Українка. «Лісова пісня»      

     
Вся в чорному, з ядром живої крові,
Розірваним в пласкій грудній клітині, –
Ти, як Христос, розп’ятий на півслові,
Висіла на солом’яних хрестинах

І бачила, які вони хороші,
Добротні, жирні, стиглі, соковиті;
Як трепетно вони збирають гроші
І сплять окремо в спільному кориті

На вулиці Ушинського чи Блока,
В квартирі, вісім, десять, двадцять, сорок…
Рипить їх самогоночна барлога,
Переганяючи ефір на морок.

Лукаш – слимак – ковтає мертву слину.
Труп совісті смердить, – а крити нічим.
Знов Мавку на панель жене Килина
Із вереском: «Здихай, шизофренічка!»

Таке воно, земне ліричне щастя,
Що зводить, на цемент поклавши злети,
Бароковий палац свого міщанства
На древніх склепах скіфського поета.

Та прийде час. Воскресне привид Нессі.
З глибин небес спливе підводний замок…

І я побачу Боже-вільну Лесю
Над бабськими згорілими возами.
                                     
                                                                               19 червня 2010 р.