Десь кимсь заронене давно,
Як всі, беззахисне і кволе,
Лежить в землі мале зерно
І мріє про налитий колос...

З тремтінням лагідним щемить
Слабкий росток душі, бо треба
Тягнутись ввись, щоб хоч на мить
Колись поглянути на небо...

Його страшать і ґрунт в’язкий,
І бур’яни, і ніжність літня,
В якій викльовують ростки
Між інших птахи перелітні.

Могутній клич полів рясних,
Та кличуть — попри всі хотіння —
Туманна Тінь і сиві сни,
В яких воно є тінню тіні,

Що в сивих снах настійно ссе,
В підмогу взявши Справжній Логос,
Забувши все й згадавши все,
З живих джерел живу вологу.

Волога ця — вода страшна
(Страшніш туману й рук немилих),
Та лиш тоді, якщо вона
Колись в слабких замерзне жилах.

Я бачу зморщене чоло
Твоє — чи правда це, чи жарти?..
В цей час незримий хтось, мов тло,
З таро-колоди тягне карту.

А поряд з картами таро
Стоїть суворо чаша ката,
З якої краплі чистих рос
Так важко нам не розплескати...