Ненавиджу зубні сни – тягучі, як жуйка, невблаганні, як мама – проси-не проси – тягнуть за руку, впирайся-не впирайся – відкрий ротик, жахіття дитячої стоматполіклініки, навіки записане на жорсткому диску пам'яті. Від полуночі до світанку блукати довгими коридорами сну, шукати за дверима, з-під яких сяйливою краєчкою пробивається світло – виходу шукати, тебе шукати, себе шукати, розхитувати язиком – розхитуватись над прірвою – взад-вперед, взад-вперед, один, другий, третій - взад-вперед – і витягувати тремтячими пальцями самотужки, і в кулачок збирати – один-другий-третій білі_аж_сині – зуби втраченої мудрості. - Бери, мишко, зубчик кістяний, та принеси мені золотий,- примовляю до себе, і миші йдуть на голос, і щурі йдуть на голос, йдуть і йдуть на голос навіть без калинової дудки. А до ранку – повнісінькі жмені зубів у обох руках – сію ними, як білими квасолинами, весняну грядку – чистенькі, рівненькі, ані крапельки на них, один до одного (були зуби немудрі – буде квасолева зупа, думаю, а ще – добре, – тішуся через сон, – що без крові вирвала, мама казала, що зуби скривавлені – гірка втрата попереду). ...Мовчки сію – бо порожні ясна – як склеп обвітрений. І не відкрию рота, ніколи вже не відкрию рота – бо там залишився однісінький корінний скривавлений зуб Любові, який я нізащо не заміняю на жодне щуряче золото. |