Закручує в спіралі й вкриває мокрим вкотре мене рядном,
Затягує все глибше, і слабшає мій голос — коли вже дно?..
Чи я живий, чи мертвий, чи метушня потрібна комусь моя?
Німіють запитання в самотності до Бога... Де мій маяк?..
Де я?.. Хто я?..

Колись під вітер шквальний в безмежність хвиль могутніх несло вали,
Мене із юнг в матроси у ніч одного шторму перевели,
Там екіпаж прозорий махав руками й кликав в свої ряди,
І палубу, і землю кидало під ногами на всі лади
Туди-сюди... Туди-сюди...

Складають криптограми у спалахах неврозів планет парад,
Згорів під час пожежі наївної гордині останній грам,
Десь на шляху побіжно надійний запобіжник жбурнув в сміття, —
І залишився трунок та кулька-подарунок, в ній — дим-життя
Від забуття до забуття...

З глибин уже не вперше я чую голос неба або мари,
Нашіптує цей голос: «Віддай себе у жертву... Помри... Помри...»
Та кульку я за нитку розгублено тримаю в легкій руці,
Смішний дресирувальник акваріумних рибок і горобців...