У вазі мруть останні квіти.
З кутка будяк – сухе паліччя –
вже тягне кулачки до світу –
до світла у віконнім вічку.
Тоненькі промені грудневі
дрижать, його торкнувшись тіла,
і рвуться, мов застряглий невід –
в корчах і стеблах затверділих.

Вже квіти рушили до раю.
У склянці в’яне рваний промінь.
Будяк у пазурах стискає
обривки павутинь і гномів…

Не знають спраги тіні чорні.
Не хоче пити сірий воїн.
І колеться вода у горлі –
їй рани хочеться живої –
моєї рани. І не знає:
як стебла висохлого квіту,
я болю вже не відчуваю,
коли мені дають напитись.