У тебе очі карі і смішні,
бджолині очі, теплі та пухнасті.
Нехай омана, солодко мені,
так солодко! – медовий погляд вкрасти
і аж до рання пити... Навмання
знайти криштальний келих на підлозі
і лити мед крізь золоте гілля
обіймів, крізь долоні, скрізь...
                                       Невдовзі
почнеться інше. Фаза небуття,
зомління, непритомності триває
до третьої, і доти – вічний Раю! –
тримай моє невпевнене життя
міцніше, щоб за вінця не стекло, -
допоки бачу крізь магічне коло
небесне тло!
А звідти голуби, зозулі, бджоли,
перепелиці, горобці, фламінго –
схилилися і дивляться на нас.
Туди тече твоя таємна лінгва,
мов лімфа, циркулюючи у час
і простір...
Отже, слухаю тебе!
Так стомлене повітря голубе
озерний протяг слухає, що лине
в літанії, в левконії, в лафіт.
Так молодий задумливий левіт
паслін життя, отруйний, мов ціан,
вбирає потай поглядом. Первинний,
перлинний, бурштиновий голос твій
спливає, мов із дна Левіафан.
І котиться луна жагучих хвиль,
вирує океан (це ми тримали
рухомий світ!), з вологих пасовищ
течуть отари, мляві, мов примари,
їх вітер перетворює на хмари
і, з часом, розчиняє у собі ж.
Облиш, коханий! Солодко. Облиш...

Бо вже на сході, де є вхід до Раю
зоря – ні! – ignis festivus! – палає.