| -1- Плаче верба над ставом.
 Вечір, іще задуха.
 В березі пара стала.
 Він її тільки слухав.
 
 Не обійняв. У ньому
 слів не було дівчині...
 Зникли затим в нічному
 два силуети сині...
 
 -2-
 Ця ніч твоя, Іване. І моя.
 Вінки пускали. Мій пішов під воду.
 Іванчику, хіба не бачиш вроди?
 Моєї вроди? Це ж бо, любий, я...
 
 Медовими слова були торік,
 у ніч купальську... Там, посеред лісу,
 я віддалась тобі чи, може, бісу?
 Життя ти випив з мене, наче сік...
 
 Змарніла я? Зійшла уся з лиця?
 Колись я парубкам в’язала долі,
 зі сміхом, без жалю, не знала болю.
 А бач, мене спідкала кара ця.
 
 Якого зілля випила сама?!
 Яким відваром напоїв, Іване?!
 Скажи, бо швидко ніч липнева тане.
 Або мовчи. Усе уже дарма...
 
 Карає Бог гординю і мене...
 Якого зілля випити, Іване,
 щоби тебе забути, мій коханий?!
 Так просто біль у серці не мина...
 
 Ця ніч твоя. А я уже чужа
 тобі і світу, і для себе, врешті...
 Собака у дворі моїм не бреше
 сьогодні – виє. Брався за ножа
 
 тому мій батько, заглядав у хлів,
 хрестилась мати... Боже, Боже, правий!
 То ж я ніяк не відійду від ставу!
 Іди, Іване, бо забракло слів...
 
 -3-
 Плаче верба над ставом,
 плачуть росою квіти,
 сонце над лісом стане –
 сонячно, світло-світло...
 
 Тільки у верболозах
 крик нелюдської сили.
 Тягнуть з води за косу
 біле холодне тіло...
 
 |