Найперше – запах. Липоцвітна мла,
що мляво вигинає жовту спину,
як літня кішка... Мчати без упину,
і безголово падати! –  мала,
в сукенці синій, де горохи  білі –
в зелені трави! Клеймами на тілі –
іржаві плямки йоду – дуй чимдуж!
Добігти,
            і пунктирно-білий вуж
за крейдяними стрілками: знайди!
Її  за руку виведе з біди –
по лабіринтах пам'яті, дворами –
туди, де всі  живі, де голос мами
летить дзвіночком, і луна по тому
шукає доню в сутінках:
- До-до-мууу...
- Ще трохи, маааа!
І коники надсадно
мелодію підхоплять – і над садом,
над липами, над бруком полетить:
Життя – це мить.
І щастя – мить...
                              Щемить
медова туга вчаєна. І чаєм
лікує мама сльози та відчаї,
і човником відчалює в «тоді»
блаженне літо – кола по воді –
пускає жабок дівченя цибате
в горохах білих.
Класиків квадрати:
«Сім-вісім-девять-десять-сонця коло!»
Назад – на правій ніжці...
Завтра – в  школу.