Мене вже не приваблюють дари,
Які ти ніс місточком, лісом, полем...
Вже достигає гречка... Це не докір.
Мені обридло повсякчас корить.
Прижухли білі пелюстки-слова,
Якими грів у бризках водограю.
Вже староріччя звільна оживає...
І прокидаються жар-птиця і сова.
Я всеньке літо – в глині та піску,
В руках – то голка,
                           то клубок,
                                           то сито.
А ти женеш у ніч причин табун...
А сад вишневий вигоря до приску...

Ти тлів так довго, любий мій. Гори!
Ти в силі загорітися – від мене.
Минуло Водохрестя. Шелех клену...
Леліє
         шлейф
                      нетлінних зоряниць...

У мене – лихоманка! Горицвіт
Отак між сну і пролісків згоряє
І злитися з ясою неба марить.

Правицею махаєш – мені вслід…