Ти чуєш – голосять? горнись до грудей сильніше… однаково прийдуть і візьмуть тебе всього. ти чуєш – голосять? неначе ялини дишуть на схилах карпатських гір; гори квилять: го-о… /…гойда-гойда, го-ой, ніченька іде…/ це пророста голками схолола шкіра; це розквітає в горлі червона ружа тиші... ні, це лягають на трави сірим черевом хворі, приспані лісом, душі... не слухай! я затулю тобі вуха: у яслах рота крутиться слово, зі слова плететься пісня. слухай її. похилить у сон – не бійся: спатимеш, доки травам відійдуть води, спатимеш, доки серпень складуть у скирти, спатимеш, доки відьма зурочить осінь, спатимеш, доки груші наллються спиртом першого снігу, перших пісних морозів… /…гойда-гойда, го-ой, ніченька іде…/ я затулю тобі очі: в заметах грудей стигне кислиця, з кислиці – гірке вино; випий його. і найперша з твоїх жінок тіло тобі подарує своє бліде, друга розкаже казку і понесе, третя народить доньку – на грудях мак, випий до дна і вперше побачиш, як доня – твоя царівна – кислицю ссе. /…гойда-гойда, го-ой, ніченька іде…/ я заберу твою тугу: у вирі рук жовті болотні вогні навели байстрят. дай доторкнутися (доки іще горять) тіла твого. а до ранку вони помруть: перший – цілунком у тебе на язиці, другий – окрайцем туги у животі, третій – вогнем між стегон твоїх, і тіль… …тільки четвертий сховається у руці. /…гойда-гойда, го-ой, ніченька іде…/ Чуєш як тихо? горнись до моїх грудей, доки залито очі сливовим соком; слухай як сонце краєм землі іде… слухай… …тебе колише трава висока… /…діточок малих, спатоньки кладе…/ звір засинає в теплій сухій траві, він ще боїться так, як усі живі. |