Розкажи мені, чом ти така маленька, перелякана і сумна?
Ти не бачиш, як дзвінко горить у небі, над висотками стріх, сосна?
Ти запевнило серце своє, що мрія – бабська штука: її нема.
І в нутро, як саркома чи перевтома, солдафонська вповзла зима.

По-пластунськи під іклами жмуться трави… На стеблинах – ранішній лід.
Окуляри, що вибилися з оправи, ріжуть склом твій венозний літ.
Ти така безпідставна, така глибока і мобільна, як Одіссей…
Твій мобільний лепече під лівим боком – як і в юності, про усе…

Ні копійки немає на драні жили і на палички кволих фей.
Твоє сонце – дебільне, як оранжистка, світить лампочкам по кафе
І рудою гарячою рідиною розбавляє дурні слова,
Наче кров’ю – сумною, волосяною, як соснова ота трава.

Розкажи мені, чом ти така велика, перестигла – і аж за край?
Може, нам за відвагу приготували ясноликий пестливий рай?
Може, нам закортіло здобути волю, долю – гостру, як шар, як шарж!
Зчоловічене  тіло реве від болю: виявляється там душа ж…
                                                         1 листопада 2009 г.