Про те, що зараз тобі погано і наскільки погано
(а неодмінно погано так, як ніколи раніше ще не було),
зазвичай знають усі випадкові знайомі, усі старигани,
що просять в підземці у змерзлих людей
їх холодне, дзвінке
тепло.

про те, що зараз тобі погано, знає твоя хустка,
знає твоя музика, твоя кішка і твій пастор
(в бога ти може й не віриш, але ж пастори доказові...),
сезонна твоя любов (на термін загострення), чи любові,
чесні, неначе паспорт,
скороминущі, немов відпустка.

і от ти ідеш по вулиці і бачиш, що в слід тобі дивляться
усі перехожі, знайомі, коти, коханці і священики,
і думаєш: звідки, ну звідки вони дізнались яка нікчемна ти,
яке безвідносне у тебе життя, і гострі у тебе вилиці,

що завжди псують чорно-білі фотографії без тебе;
про те, що в голові твоїй жовта тиша, ендрю уебер;
про тихий пунктирний стукіт нервового пульсу десь у горлі…
ти добре знаєш ці хижі погляди в слід твоїй теплій, голій
тіні…

проте,
що зараз тобі погано, наскільки тобі погано
насправді не знає ніхто. просто надворі перший осінній
дощ. а ти стоїш під ним, хитаєшся, наче п*яна,
ловиш долонями краплі, такі холодні, що майже сині,

повз проїжджають таксі, пролітають птахи на химерний південь,
і ти собі думаєш: де твій південь, де ж він – твій теплий південь?
невже він у цій осен-і-цьому місті голодних воронів?
а з іншого боку, може це і є твоє справжнє літо,
просто ти досі не вмієш розрізняти людей і сторони
………..свого чорно-білого міста,
свого кольорового світу... ?