Розніжене сонце купалося в хмарах повільних,
Вода зеленаво в квітневу блакить парувала.
В лісах пролунав розохочений лемент марала,
Трава проростала крізь листя торішнє лахміття.

Повітря бринить намагнічене сонячним шалом,
Весна гормональні усім розсила циркуляри,
І навіть останній зануда раптово протер окуляри,
Щоб бачити ноги, які з-під спідниць проростають.

Я знаю, весна, ти – солодка пігулка безумства,
Ти рік прикрашаєш важкий легковажністю ранків.
Ти – дозвіл господень, прочитаний в сяйві серпанків,
На всім необхідне нагально дозоване глупство.