И лететь будет ворон -
кружить, без единого вскрика.
И огонь полыхнёт -
словеса выжигая с листа.
И заполнятся реки волнами песчаного скрипа.
И уснёт в родниках вековечной воды суета.
Вот и ты озираешься -
вкруг только чадные свечи,
Небо прянуло прочь с твоего ледяного плеча.
Уповай не на Бога, очнись
и прозрей человече,
У тебя остаются лишь ветер, сова и свеча.
И восстанешь с колен,
позовёшь наугад среди ночи,
И падёшь головой на каменья небесных тенёт.
И кого ты ни встреть -
отвернут от тебя свои очи.
И кому ни молись -
слово тотчас тебя проклянёт.
Так неужто листаешь ты желтые эти страницы,
Лишь бы только увидеть -
средь месива крови и лжи -
Как народ, будто камень,
растёт на разрытой гробнице,
И пытается голос подать в её мёртвой тиши?..


* * * Павло ГІРНИК

І летітиме ворон —
повільно, без жодного крику.
І устане вогонь —
і його не зупинять слова.
І хитнеться летючий пісок, засуваючи ріки.
І в джерелах навіки спочине вода вікова.
Ось і ти озираєшся —
дим затягає обличчя
І сахається небо твого крижаного плеча.
Не ховайся за Бога, отямся,
сліпий чоловіче,
Коло тебе лишилися вітер, сова і свіча.
І зведешся з колін,
і гукнеш навмання серед ночі,
І впадеш головою у небо своє кам’яне.
І кого не зустрінеш —
усі відвертатимуть очі.
І кому не помолишся —
слово тебе проклене.
То невже ти гортаєш оці сторінки поруділі,
Аби тільки побачити —
серед олжі і крові —
Як народ, наче камінь,
росте на розритій могилі
І вертається голос у груди його неживі?..