[Ремісія]

А коли розучуся холодно й слізно спати,
може в тиждень піску і моря,
ну от як нині,
перерву після-пива-сниво на середині,
і дістану із мрії дурня – мене кохати.

він обтруситься, скаже: будемо разом жити.
усміхнуся, зберу у жменю слова-дукати:
він же дурник-із-мрії,
звідки він може знати,
що у плані "як-стати-парою" перше: квіти?..

а вночі він мені розкаже, обнявши серце,
скільки синіх птахів повили у мене в косах
теплі гнізда…
і як пасують ранкові роси
мені босій,
коли заходжу по стегна в просо…
і який з мене добрий лікар – латати душі…
і чому від мого волосся
так віє сливами…
і чому моїй спині зовсім не личить мушля…
і чому поряд мене інші стають щасливими…
і яка з мене рідна подруга, добра мати…
і якими медами пахнуть у мене груди…

він же дурник-із-мрії,
звідки він може знати,
чим ночами радіють в ліжку справдешні люди?

а наступної ночі, сидячи вдвох на кручі,
як опустить повіки-сутінки сонце-дуче,
і як небо натрусить на ніч зірок у море,
він розкаже мені про Кубу сheрвону story,
про величну колись Помпею – тепер – Санторін,
він розкаже мені про те, як ходив між зорі,
як розводив на підвіконні карпатські гори,
як витоптував стежку відчаю до Гоморри,
і яким він бував щасливим
за мить-до-страти,
як рубав на Голготі літери Т-хрести…

усміхнуся.
мій дурник-з-мрії не може знати,
що мені тільки двадцять
і нічого розповісти.

про-сти

[Судома перша]

він простить,
і для нас із літер змайструє хату,
а довкола – півколо
жовто-блакитним тином.
і тоді я піду у поле, а він – на ринок,
і відтіль принесе акваріум, повний римок,
щоб слова, перетерті в тишу,
туди кидати…

і колись, відігрівшись в нього на грудях-латах,
я складу йому вірша,
він –
назве його Сином…

милий дурень-із-мрії…
звідки він може знати,
як родити дітей, і яка вона,
та дитина?..

[Судома друга]

а тоді…
а тоді…
…притисне нове загострення.
я схоплюся: ах, милий!
рани заквилять: осені!..
і осиплеться небо срібленим купоросом…

милий спатиме.
і залишитись не попросить.

рідний дурень-із-мрії… як мені з ним прощатись?
він же вміє так…
аж
  до
     віку
мене кохати...

я – лишу йому всіх пташок
і усенькі сливи
(хай простить,
що не вміла довго бути щасливою)
я – лишу йому Сина,
я – лишу йому серце…
щоб ніколи наш Син не звідав,
як я у герці, у війні-забаганці
милості із жорстокістю
заробила
      Синдром
          Хронічної
              Одинокості...

і відтоді щоосені –
тільки повіє вітер,
і зів'януть дозрілі мрії
на чорних вітах,
розтікаюсь у жовтень щемом,
лишаю смуги –
переоране небо –
синю під-сум-ріллю…

…розтікаюсь,
рідію,
потім – вмираю з туги.
і латається рване сниво
моїм
лю–blue…

[спокій]