Тот белый-белый свет, что всё не обрету, Ту девушку мою, что с ним неразделима, Оставлю пустоте, как юную звезду, Как тихий отголосок вздохов молчаливых. Невинность и тепло, и капелька весны, В открытое окно нечаянно надули Предчувствие греха, предчувствие вины, И горькую слезу, и ненависти думы. И падает душа в траву болиголов, А ты её рисуй при тусклом свете плошки - Искусанные губы, ломанную бровь, Седины ведьмака и золото серёжки. Тут кровь. И пыль степи. И воля тут, и тьма. Тут всё лежит во льдах и ветру не утихнуть. Тут белый-белый свет мчит голову сломя. Тут девушка моя, которой не окликнуть. *** Павло ГІРНИК Той білий-білий світ, який не перейду, Ту дівчину, яка немислима без нього, Вертаю самоті, як зірку молоду, Як стомлену ходу відлуння мовчазного. І цнота, і тепло, і трішечки весни Задмухали вікно, на потім залишили Передчуття гріха, передчуття вини, І болісну сльозу, і ненависть безсилу. І падає душа у стоптану траву, А ти її малюй на білому обрусі — Прокушені вуста і зламану брову, Відьмацьку сивину і золото у вусі. Це кров. Це дикий степ. Це воля і пітьма. Це доля крижана і попіл на обличчі. Це білий-білий світ, якого вже нема. І дівчина, яку ніколи не покличу.
|