Довго пахла трава сором’язним запахом жінки.
Дерев’яними ложками їли ми з нею меди.
Навіть зорі співали над нами, як п’яні сніжинки.
І хотілось безсмертному бути іще й молодим.

І було щось дельфінне у жестах кохання мойого.
Й ніжно сходило Сонце – мов піна червоних медів.
А під нами, аж там, наче голос поганського бога,
Журавлиний вожак умирати додому летів.

Та біблійним рядком горизонт заіскрився на півдні.
Ще було щось дельфінне у жестах кохання мого.
І кричали над нами іще не народжені півні.
І летіли метелики в наш допотопний вогонь.

Між світами стояв хтось такий одинокий – мов геній.
І такий суєтливий повз нього ловив себе світ.
У нащадках співали поранені предківські гени.

Пахло жінкою мрії
В русявій травневій траві.