Моїм батькам Ганні Дмитрівні
                          і Олексію Самійловичу

Спливає час і ним пливе усе сумне.
В лататті час неквапливо гадає.
А мама й тато десь очікують мене
і на шляху дитину виглядають.
Спішу на вогник — він весь час мені світив,
він більш дорожчий за убогі статки.
Перекликається Усевсвіт самоти
і сум в очах усміхненого тата…

Ось тато й мама. Двох Усевсвітів вони
вкладали в мене статки і устої…
В тьмі тем віків неопалимі сиві сни —
правічна поміч Простоти Святої.
Колись і я отримав, так як і всі ми —
у чисті руки й дивлячись у вічі —
сувої, рясно вкриті кров’ю і слізьми —
там голос крови вписаний правічний...

Я їх узяв, відшкрябав бруд від голубин
й пішов між інших — скинувши окови.
Мене весь час вела довіра до глибин
батьків святої совісти і крови.
І путь іде й іде в невиразній імлі,
а ми йдемо — де щиро й барвінково —
зігріти те, що непомітне на землі —
де ми живем і чуєм голос крови…

Навколо мене усіляка дивина
в могутнім колі тіней зеленгаю
і сивих ангелів туманна сивина
мене і рід мій скрізь оберігають…
Сувої ті несу вперед. З глибин віків
їх не змінити, не перекувати.
Шляхетну суть із привідкритих рук Батьків
вручити маю діткам лінькуватим...