Колись давно в саду твоїм весна Мені букет конвалій принесла, Що дивно пахли в вазі на вікні, В моїй кімнаті - втомленій, тісній. Проте, недовго, через кілька днів, Чарівний квіт засох, й відцвів. І вже він вечором хвилюючим не снив, І вже не ніс у серденько весни. Та я лишив його у вазі, на вікні, Наче на пам'ять про минулі дні. І день, і тиждень, може місяць ще Стояв букет той висохлий кущем. Та раз якось в осінній, теплий день, Як листям зрілим забавлявся клен, Мій погляд впав на висохлий букет, На серце ж думка - викинути... Геть ! І я у руки вазу синю взяв, Мертві пелюстки жменею зім'яв - Та щось живе відчули пальці вмить: Зелена гілка з-поміж них струмить ! ...Смарагдом блиснув вази аметист - То рути-м'яти оксамитний лист Здіймавсь до сонця, темряві на зло, І давня згадка врізалась в чоло... ...Сухих конвалій викинувши труп, Я листя м'яти приложив до губ, Я цілував у Лету впалі дні, Я цілував утрачені пісні ! І знов дороги невблаганний клич, І знову сотні зустрічей, облич, Лиш тиха осінь, пробудившись з сну, Мене привела в келію тісну... ...І я побачив знову на вікні Розквітлу м'яту, мов привіт мені, Вона галузку ніжну простягла - Мені в дарунок цвіт свій зберегла !... Мов теплий попіл згаслого вогню, Цю дивну квітку й зараз я ціню, Мов символ віри в те, що не було, Що лиш у серці м'ятою цвіло !... Колись, як Травень парками блукав, Стеблину м'яти вирвала рука... |