По ясного неба лазурным просторам
день жаркий пустил облаков лоскуты
и их отражения стали декором
баварских озёр, словно лилий листы.

И не шелохнувшись, стоят церемонно
янтарные сосны сверкая смолой,
в безмолвии дня, что вобрал в своё лоно,
плывущий из Альп, вековечный покой.

Лишь звон иногда пронесётся над лесом,
как будто по струнам ударил смычок:
когда переломится собственным весом
и, падая, ветку зацепит сучок.

Там птиц приумолкло задорное пенье,
затихло живое в покойном плену,
и даже в лугах бережет воскресенье
звенящую, как тетива, тишину.

Одни петухи рвут молчанье на части
в ближайшем от леса баварском селе:
они так, бывало, пророчили счастье
на, ныне далёкой, черкасской земле.

Ах, что значит крик их, теперь, на чужбине?
Наверно, другую несут они весть,
ведь нет у меня даже комнаты ныне,
чтоб без посторонних стихи мог прочесть.

Не тем тут звучит упоением лира,
и даже душа у молитвы не та,
но те же, на фоне бескрайности мира,
моё одиночество и - немота...


*** Тодось Осьмачка

НЕЗМІННІСТЬ

Прозорого сонця висока погода
сьогодні пустила над світом плисти
тонесенькі хмари, відбивши їх в водах
баварських озер, мов з латаття листи.

Налиті живицею сосни рожеві
малої гіллячки не рушать ніде,
бо тиша у лоно щасливому дневі
від Альпів далеких незримо іде.

І кожного дерева стовбур порою
дзвенить, мов струна, що зачула смичок,
коли відривається тільки вагою
і падає вниз крізь гілляки сучок.

І жодного птаха з прив'ялого зілля
не чути чогось в нерухомім бору,
і навіть на луках тримає неділя
урочисту тишу, мов гори, стару.

І тільки з-за лісу із палої брості
кричать у баварів уперто півні,
які віщували і щастя і гості
в далекій черкаській моїй стороні.

А що вони значать тепер у блуканні?
Вже певно не те, що співанням раніш,
коли і кімнати не маю я нині
без свідків чужих прочитати хоч вірш.

Не те тут говорить і сміх для привіту,
й душа у молитви вже, певно, не та,
і тільки на тлі безконечного світу
та сама й незмінна моя самота...