Вслухаюся, як нескінченностопним ямбом
віршує сталь коліс про долі мандрівничі.
І з ними в такт здригається позавіконне
кіно з банальним передбаченим сюжетом -
поля, горби ганяються один за одним,
байдужі погляди селянок непорушних,
поодиноко вкраплених в зелену повінь,
із сапами - зразком технічного прогресу.

Поклавши голову на брус червоно-білий,
про сенс життя свого розмислює кобилка.
І, поглядом наскрізь пронизуючи потяг,
із тугою в очах вдивляється в минуле.

Остання кадри і метелики жовтаві
спинили біг на тлі нічного фіолету,
вже хвиля часу розкололась на хвилини
об берег довгожданий з назвою " Тернопіль",
з лицем багатооким, незворушно-мудрим.
А згусток метушливий зустрічей з прощанням
від греблі-потягу, як повінь відкотившись,
струмками продзвенить по лабіринтах вулиць.

Блищить долоня Театрального майдану
зірками, змитими дощем з чола у ночі.
Над сходами, поміж колон сховавшись, вікна
їм заздрять, бо нездужають у міжсезоння.

Затіяла забаву ніч із ліхтарями -
сліпих метеликів із жмені випускає.
А далі - у Катедри руки у молінні,
вознесені до хмар розмитого світіння.
Я поспішаю повернути рік за роком
свою відсутність, наче плівку на початок
відмотую. У кольоровості вітринній
посилуетно час задкує у минуле.

За рогом - двір. Гілками на балкон обпершись,
у вікна безсоромно заглядають клени.
З-поза дверей я чую голоси знайомі.
Під пальцем - пружність електричного дзвіночка...
...Та раптом відкриваю очі серед ночі,
а у віконних тінях чужина глузує.

2007 р. 08. 15.