Діва стара, запізніла, розгублена осінь
сум розтуманила свій по садах і городах.
Золото взяли вітри, за негодами врода,
краплями змита, струмками стекла при дорозі.

Юнка оголена, яблунька простоволоса,
плаття багряним шиттям шелестить під ногами,
тільки на самім вершку золотавіє й досі,
вітром овіяний, мріє листок нездоланний.

Марить далеким - весна, пелюстОк білосніжжя
в танці надій, сподівань на нескорену вічність,
бруньок незайманих запах хвилююче ніжний,
біг по корі лоскітливо-пестливих потічків.

Сон обірвався. Захоплює дух у польоті.
Вітер на бубнах дахІв розсимфонює ранок.
Соло листочок веде в одинокості гордій...
Це - фуете з усвідомленням самообману!

Сіра слизотність осінньої меланхолії
десь унизу. Каруселиться мить у нестримі.
Наче ще трохи, і з птахами разом у вирій
крок в позачасся, в четвертий омріяний вимір.

Та листопад у істериці бився недовго,
стомлено схлипнув в густе, невагоме повітря.
Пісня польоту завершується епілогом,
нице падіння з долоні підступного вітру.

Невідворотно зближається вогка, холодна байдужість,
мить боротьби суперечностей - " бути, не бути..."
Переривається часу циклічна окружність,
осінь із долі викреслює слово "майбутнє".

Ось і земля, це, морозом ціловане, ложе.
Опіком перше торкання судини судомить.
Погляд останній угору - чи хто допоможе?
Марно. Над світом панує осіння утома.

Перевернувся, зітхнув і здригнувся востаннє,
він ще не порох дорожній, ще жовтий листочок...
...Новонароджений сніг закрутив на світанні
і поховав драму тої осінньої ночі.