| 1 
 Лоскочеш–пестиш – пензликом очей...
 Зацвів, нарешті. Двадцять п’ять ночей
 Тебе, Адонісе, під кленом я чекала.
 Я ж дзьобом насінину в землю вклала.
 В раю те диво золоте зустріла.
 Ох, як тут низько, сіро, чорно-біло...
 
 2
 
 Зажди, Адонісе...
 Я за хвилину
 Змету спогадок висхлу бадилину.
 Я ж – Ластівка.
 Я птахою була!
 Торік Дощеві тіло й душу віддала,
 Та Вітру-лиходію не вгодила...
 Понівечив жаги зелені крила!
 І ось у травні я побачила тебе.
 Ти - юний, жовтоцвітний, люксусовий.
 Тепер я - грудка. Пір"ячко руде.
 Сміються наді мною ґави, сови.
 Мене, юначе, відроди. Зросту до звізд.
 Я – з вервиці Дощу летких невіст,
 Знов прагну лету - вранці, на зорі,
 Коли спадають роси… Угорі –
 Метелики, пташки...А я лежу.
 Ти Мальву намалюй! Я фарби покажу.
 
 Горицвіте, не квапся. Барви - з медом.
 Вони отут чаяться - попід кленом.
 У крону ластів’ят перенесу,
 Злечу – із Мальви у дзвінку росу...
 
 3
 
 Ніч проростає пишнобарвна Мальва...
 Клен звисока:”Леткий цей пагін. Файно...”
 Жагучий Хміль
 оповива картину –
 Стебло, пелюстки
 (руки...губи...спину...).
 Не пестить він – осердя поїдає.
 У вогневиці гину-зотліваю!
 
 4
 
 Не Грудка „Я” – полумениста птаха.
 Зростають крила з болем. Синій спалах.
 Прощай, юначе!
 Забувай про мене.
 Шукай безкрилля під високим кленом.
 
 |