Так, завтра зрання та ж незмінна пісня,
Все те ж життя бездомних волоцюг,
І ще твердіше, ще міцніше стисне
Тяжких турбот ржавіючий ланцюг.

Та прийде вечір – завтра чи позавтра,
Забувши втому, я не буду йти,
Я буду бігти й оминати авта –
На п’ятий поверх, де чекаєш ти.

І невідмінно – березень чи грудень –
Все те ж питання й відповідь:”На днях”.
Все та ж потіха:”Може якось буде”,
Все так же в мозок – найгостріший шлях.

Та ось вже ніч. І на руці твій дотик.
Ясніє зір, відпочиває слух –
І так безжурно скинуті турботи,
Як з голови мій чорний капелюх.

І покій наш – це передпокій неба,
І у казки я вірю знов і знов,
Бо в хмарах місяць, мов у піні лебідь,
Перепливає просто у вікно.

Ти знов веселий і юнацьким кроком
Обходиш покій – тут – і знову там.
„Буенос Айрес”! „Африка”! „Марокко”!
Так легко й дзвінко вимовлять устам!