| Звиває присмерк в тугі сувої блакить небесну, Ти позіхаєш, ти вариш каву, ти пишеш п’єсу.
 І розсип зерен і розклад літер – одна байдужість.
 Немовби вітер забравсь під светра – ти занедужав.
 Короткозорість переростає в далеко-зорі-сть
 І кістка в горлі, і звістка коле, й волає совість.
 Слова воліють шляхів шукати і горлом здертим
 Собі прямують… вона чекає на тебе вперто.
 Листи, розмови, торішні фото, гріхи, горіхи…
 Минає квітень і в літні мандри з’їжджає стріха,
 А ти не певний, що варто бігти, наздоганяти
 І гризти лікті й читати Свіфта…чи не читати…
 Вона чекає… бо ти збираєш наплічник, доле,
 Нашийник псові вдягаєш, пахнеш аморе-морем,
 Бо чути кроки, рухомі тіні за видноколом
 Й зникає протяг, й прямує потяг крізь ніч і холод,
 Мости, вокзали, чужі світанки, спокуси ласі
 І голоси… і стоголосся… й шеренги в каси.
 Крізь тихий шепіт твоїх драконів про брак кордонів
 У нетрях серця, про вибух дурі, про вплив гормонів.
 Знайомі пики, слова тверезі, думки резонні:
 Ти завеликий хлопчисько грати у робінзонів,
 У гуліверів, у донкіхотів під страхом страти
 Та потяг мчиться повз забобони, крізь стіни й грати.
 Такою буде остання пісня, остання воля:
 Дивитись з нею як світ згасає і йде поволі.
 Без тебе будуть томати їсти, трусити сливи...
 І Бог із ними…
 ___________________________
 …І Бог – з тобою. Бо ти щасливий.
 |