Ще квіти не пахнуть.
Ще пахнуть останні сніжинки.
Дорога вже є.
Але шляху немає іще.
Розбиті дзеркала озер.
Наче хліба шкуринки, вже птиці...
І тягне до щему дощем.

Із того усього печаль завернула всесвітня.
Лікуюся травами позаторішніх лугів.
Між снігом і цвітом зоря моя вітряно світить
На друзів моїх і на мертвих моїх ворогів.

Вечеряю з духами.
Хани і хами над кров’ю.
Дерева мовчать, бо не грішні вони й не святі.
Виходити з себе, як річка, ще маю здоров’я,
А морем ставати –
Нехай вже он ті, молоді.

Вони в Інтернеті.
В них більше пластмаси й цинізму.
В них ритми і рими поламані, як і стежки.
Діди – дерев’яні...
Ми ж – діти сумного заліза.
А внуки повернуться знову назад, у віки,
Де просто й природно.
Немає хімічних сполучень.
Хрести і перуни, церкви і баби кам’яні.
І Місяць над ними –
Містичний і чесний – мов лучник.
І перший поет на крилатім і гордім коні.

Кричить йому світло.
І серце тремтить, як метелик.
Він ще не безсмертний,
Та вже не від світу цього.
Багатство поета – колекція снів і метелиць.
Ну, словом, усе, що не візьме вода і вогонь.

Із квітів-сніжинок чомусь найсумніші віночки,
Що пахнуть, як зорі...
Бо зорі їх предки, а ми
Прийшли у цю хату,
Посиділи у куточку.
Й дождались весни,
Як останньої пісні зими.