Rozetta наближається до Марсу, антенами намацуючи Землю та й гублячи її в радіохвилях, а марсіанських бескидів товписько, на обріях з червоного фаянсу застигши у річок колишніх жилах, вивчає в небі драму корабельну і відчуває, що вона вже близько. Розетта наближається до „Марсу” – так зветься біля пристані кав‘ярня, де, занурившись у прибою плескіт, її моряк закоханий чекає, – хоч знову в простір час танцює марно, неоново, у стилі декадансу, бо у готелях знову місць немає, що значить: для коханців зник і всесвіт. Розетка наближається до пальців... Чи навпаки – п‘ять пальців до розетки, бо все відносно в цьому антисвіті, де є зірки, любов і вибухівка, де надприродне втілення коханців, мов орігамі з білої серветки, жбурляють терористи нерозкриті в розверзлу пітьму давньої криївки. Розетта наближається до „Марсу” по фундаменталізму антиміста, в якому строго вибуховий устрій відлічує тротиловий пульс часу. Та непідвладно карстовому царству вдягає пристань ліхтарів намисто, а все жертовне – від людей до устриць – реінкарнується в космічну расу. Rozetta наближається до Марсу, розрахувавши всіх подій дотичність, щоб до комети, зліпленої з воску, летіти в радіосигналів скерцо. Й, подякувавши траєкторій трансу, нейронами обстрілюючи вічність, цей всесвіт набуває форми мозку. Чи, може, болю вибухлого серця.
|