Покарай мене, Боже, за хтивість,
Доторкнися до моїх думок,
Бо відколи ми всі з гори вниз покотились –
Я чіплявся за землю, аж змок.

Але хвиля людської зневіри
Мене змила до темного дна,
І я бачив життя лиш у кольорі сірім:
Так, неначе мені Сатана

Окуляри на очі нап’ялив
І забув я про всі кольори.
Лише ступені сірого мені буяли.
Навіть пекла вогонь засірів.

Зогрішив я відтоді багато.
Покаяння настав мені час.
Не залиш мене , Боже, без кари і ката,
Але барви… Хай сяють в очах

Хоча б день, хоч годину…хвилину!
Дай побачити світ в кольорах.
В мені знову заграла та хтивість нестримна
Але в серці залишився страх,

Що не буде прощення, і милість
Не зійде з твоїх сильних долонь.
Відчуваю: хвилини мені залишилось
Існувати. О! Боже! Либонь

Не померти без віри у краще,
Не згоріти у пеклі без барв!
Ось тепер вже можливість прозріння не втрачу…
Погребальний вогонь відгорав…

Дим угору злетів. Крематорій
Працювати почав як завжди:
Нових трупів привозили голими з моргів
Попіл свіжий огидно смердів.

Цього попелу купа сіренька
Залишилася з дядьки того,
Що про Бога згадав у останній свій день та
Безбарвно пішов у вогонь.