“Це б’ють дзеркала...”
Валерій Герасимчук
Розбили дзеркало. Розбили...
Не впало і не луснуло само.
Не град летів і не метеорит.
Не грався кіт (невмисно зачепив!)...
Ударив молот, коротко і сильно, –
повільно й довго падали шматки,
блискучі скалки, дрібно потрощившись,
тонкими конусами віялом спадали...
І в кожному – відбились очі вбивці.
Вдивляюсь пильно в люстра глибину...
Що хочу вгледіть? Срібна амальгама
без пристрасті відсвітить все, що бачить:
дрібненьку зморшку, сиву волосинку,
очей зелено-сірих запитальність...
Не хочу довірять крихкому склу!
Я зовсім не така, сліпа площино!
Та невблаганність дзеркало являє
суворої реальності життя.
Портретна яв зухвалого свічада
мене дратує, змушує яритись,
здіймає хвилю в темряві бездонній:
хто видів правду – здатен на злочинство.
Колись дзеркала тіяли з металу...
Терпляче срібло шліфували руки
старого майстра: молодість-бо рвійна!
Чи бронзи шмат ставав лискучим кругом,
в якому вивіряла Клеопатра
свою уроду й хитрощів науку.
Тоді не кожен міг побачить світло,
дароване очам гладеньким люстром:
що істина – то привілей багатства,
з часів прадавніх знає навіть раб.
...Гойднулася завіса півпрозора –
рабиня йде, щоб витерти свічадо
вельможної владарки. Порох стерла.
Поглянула на свій ковзкий відбиток,
свідома власної краси на ймення Юність, –
і усміхнулась... Дзеркало не бреше:
рабині чар затьмарює царицю.
На дзеркалі завжди багато пилу
і плями, як на гріх, мозолять око...
Щодня беру ганчірку – й за роботу:
побіжно розпилю аерозоль –
й за кілька ментів осяйна поверхня
засліплює відбитим чистим світлом.
Раніше ж мама жмакала газети
і люстро вимите до блиску натирала –
тяжка була до істини дорога...
Сьогодні швидко дзеркало ясніє,
але чи правда нині більш досяжна? –
Навчились й амальгаму вже дурить.
Свічадоньку, скажи-но, що судилось,
де бродить щастя, лиш моє, єдине:..
Свічу поставлю, запалю – не дихай!
Пророче полум’я магічно відіб’ється –
і скаже правду, долю подарує,
щасливу й довгу провістить дорогу...
У чарівних глибинах задзеркалля
на білому коні мандрує лицар,
високу вежу за мету він має,
де я чекаю із вогнем заклятим...
Мовчить латаття в дзеркалі озернім:
загляне лицар в позазадзеркалля –
і там горить моя свіча остання!
Що суджено – довіку не об’їдеш...
Сім літ нещасть тому пророчать дому,
де дзеркало розбили ненароком,
а чи навмисне брязнули з розсердя...
Сім літ нещасть до сьомого коліна –
тому, хто в дзеркалі шукає зла причину,
не хоче озирнутись і побачить:
що люстро відобразило правдиво?..
Сім поколінь твоїх прямих нащадків
спокутувать твою провину будуть,
бо ти – сліпець. Душі твоєї очі
якась полуда вкрила, а чи більма
на них з’явились, застуючи світло...
Розбив ти скло з ненависті. Й не знаєш,
що злість ота – проти самого себе,
бо що ти бачиш в дзеркалі? –
себе.
Крилаті мешти, меч, мале люстерко
поклав у торбу й рушив у дорогу...
На те й герой – щоб звоювать потвору,
щоб врятувать від скам’яніння душі.
Бій був запеклий, і швидкий, і лютий:
здіймали пил сандалії, та іскри
викрешував з каміння меч Персея
й метали ненависно хижі очі
змієволосої нестерпної Горгони...
Бракує сил героєві. Ще трохи –
і гляне в прірву більм, а смерті досить
одної миті, щоб звершить жадане...
Та каменем постане не людина!
Точніший рух меча скерує люстро –
й востаннє змії над чолом зів’ються,
посмертний чар даруючи страшидлу.
Ти бачиш в дзеркалі – що в тебе за плечима...
В кімнаті сміху тішиться малеча,
щосил регоче із химерних тіней,
які мандрують зі стіни на стіну,
дивуючи потворністю німою.
– Тут я товстий – у рамі не вміщаюсь,
а тут худий, як тичка на городі,
то витягнуться вуха, мов ослячі,
то сплюснеться вся голова – як смішно!
...Беззвучні міни корчить скло покірне –
його таким зробили для забави,
але хіба лише в кімнаті сміху
трапляються криві дзеркала, мамо?..
А щоб не стало дзеркало кривим –
його створить повинен справжній майстер...
У праці вивіряти кожний рух,
дивитись пильно, щоб ніде не збитись,
не поспішати, не смішити люд –
і вийде люстро – мастаку на славу!
Мистецтво – дзеркала посіяти зерно,
зростити бережно, уникнувши негоди,
позбувшись шкідників і бур’яну
і вчасно поливаючи... Пагінце
віддячить зодчому своєму устократ,
коли несхибним світлом засіяє
і світу істину провозвістить –
свідоме о свою відповідальність.
Розбите дзеркало у ката під ногами...
Блискучі зламки всіяли підлогу –
лежать, утихомирившись, заснувши,
та все ж відображають світ-убивцю:
розколотий, розтрощений на шмаття,
силкується з’єднатись – і не в змозі,
і падає, і знов тисячократно
на скалки розлітається прощально...
Зі світом лихоманить і людину,
що пнем стовбичить, опустивши молот,
й поволі усвідомлює реальність,
що настає опісля, згодом, потім –
коли вже зроблено й діяння не повернеш...
Із тисяч пірамід, тонких, блискучих,
мов лезо, гострих, з дзвоном що упали, –
із кожної! – твої зринають очі.
В них – розпач? здивування? страх? надія? –
в них біль і... розуміння, що робити:
збиратись на чекання – на сім років...
Поет трудився, рук не покладавши,
складав пісні чудовні та балади –
нетлінні твори красного письменства...
Ні раз не схибив словом ані ділом:
співав хвалу могутньому владиці,
його дружині, чадам, домочадцям –
і за такі заслуги перед троном
став Срібним Дзеркалом монаршої родини!
...Срібліють скроні вчителя старого,
над зшитками дитячими схилившись, –
він довго жив і дуже довго мучивсь –
на каторзі, в далекому засланні –
за гостре слово, надто вільну думку,
за те, що не схилявсь, не славословив,
що мав сміливість правду говорити –
не любить правди й найдобріший владар...
Дзеркала срібні – вічні, бо – з металу,
а скло крихке, тендітне, легко б’ється –
та цим і варте... Істинна великість –
у чесності, оціненій в життя.
Іду під гору. Давить щось на плечі...
Сліпуче сонце сушить піт солоний.
Байдужий камінь знову ріже ноги.
І мучить спрага. І зника свідомість...
Уперто просуваюся без стежки,
шукаю путь до хмарної вершини,
чіпляючись – хоч нігтями! – за брили
то ковзаючи на дрібненькій гальці...
Несу тягар. Важкий і незручний він.
Погано припасований до спини.
Боюсь впустити й втратити навіки
крихку цю ношу – дзеркало без рами.
Несу на гору дзеркало. Поставлю
його між камінь і тримати буду
руками обома, щоб не розбилось.
І ждатиму, коли у склі правдивім
засяє цілий світ – мінливий, гарний,
не здатний ні на підлість, ні на зраду...
Зіньків, червень 2008
|
