Сів я в потяг цей, не обираючи
напряму і станції призначення,
ще не знав не прикрощей, ні радощів,
примхами дорожніми не навчений.

Довгий, наче черга за хлібиною,
відбивав колесами миттєвості
і лишав хвилина за хвилиною
клапті долі на чужій місцевості.

Вікна невідомістю зашторені,
як ведеться у сюжеті гострому.
Ми прийшли невдалими акторами
у театр обмеженого простору.

Наше амплуа - це роль мандрівника,
покупейно визначені випадком.
Реаліст сидить навпроти мрійника,
і керуються не правилом, а винятком.

Тут їмо, кохаєм і кохаємось,
недоладно удаємо грішників.
Скільки часу на марноти згаялось,
не збагнувши в метушні, що річ не в тім.

Вийде хтось і вже не повертається,
хтось валізи розкладає гамірно,
тут за понеділком зразу - п"ятниця,
часу гра із легковажним наміром.

Але є обмеження у вічності -
заскрегочуть двері на завершення.
Вийду просто у жовтневу ніч в росі
і розтану в ній, неначе вперше, я.

Повезе вагон у нерозгаданість
мій багаж із дріб"язкових клопотів,
штучні радощі, таїни зрад чиїсь,
нісенітності, що дощ налопотів.

Праведною щирістю полонений,
з тишею незайманою вінчаний,
чистоти землі торкнусь долонями,
і життя почну новими віршами.