| Синдром набутої осені. Час, як безсилий хірург, опускає руки
 і йде до вікна. За вікном щораз
 розхристані зграйки маленьких круків
 влітають до школи. Тремоло рухів
 училка розсаджує перший клас.
 
 Замітає доріжки, рипить ворітьми
 двірник такий древній, як паркові клени;
 в роках, як в опалі. Торохче кістьми
 повільне вигнання: свій острів Єлени,
 де море тріпоче, немов гобелени
 виткані Богом за ворітьми.
 
 Мій голос звикає і слух – на одну
 тональність із відчаєм. Чуєш? Не знаю.
 Погляд притомлено дражнить струну
 високовольтної лінії, а потім злітає
 понад собором, де звуку немає
 і час не приймає таку глибину.
 
 І вони зіштовхнулись – отам, в висоті,
 два погляди – вкинуті, наче комети.
 Мій – випав з орбіти. Супроти осі
 на кілька хвилин повернувши планету,
 серце зависло, наче ранет,
 що ти залишала моїй руці.
 
 Повернися до класу чи йди в коридор
 де погляд сховаєш. Довільну октаву
 для них обери і доки ще хор
 дитячим прононсом не вміє картавить, –
 хай вторять з тобою те лагідне «love»,
 що час перекрутить на «nevermore».
 
 Ця осіння морока, – спастись від застуд,
 зігрітися пледом, напитися чаю,
 і тихо впадати в маразм, як у блуд,
 бо руки, що звикли до «обіймаю», –
 стають непокірними тобто блукають
 шкірою вікон, вростаючи тут
 
 у шкіру дерев, у знервований сон,
 щоб, раптом прокинувшись, поруч шукати
 сплячу тебе... не знаходити. Й до н-
 естями дивитись у ніч, як солдати
 всіх армій вдивлялись у зарубки-дати
 закінчення воєн і рідний кордон.
 
 І очі – вмерзають у ранок: пітьма.
 Бувало страшніше – Харонові ванти
 скрипіли якось наді мною... Та тьма
 тоді відступила, відклавши для данте
 кола на потім, аби сарабанду
 нині зіграти, мабуть, не дарма.
 
 Цю осінь, мов наслано. З вибуху скронь,
 прописані подихом, рухотремтінням,
 як тіні, що знову прийшли на вогонь,
 а потім, нажахані порозумінням,
 ховались у стіни, ставали камінням,
 ліпниною тіл, межиріччям долонь,
 
 хвилини відцокали опліч… І ти,
 вже вийшовши з класу, не обертайся.
 Для часу достатньо піску і води,
 все інше – ворота у межичасся.
 Вірші залишаться, наче причастя
 двох тисяч і дев’ять літ самоти.
 |