Коли з осінню питимеш чай,
я вже босим зійду на сніг.
Ти – іронія простору – край
ліжка, поруч тебе – єдиноріг.
Отже, мила, коли перейду поріг,
ти ці строфи протри і перечитай.

Почну з побажання: ні пуху-пера…
І доки у венах – не стигла ртуть,
а те, що і має текти, і кора
пхнеться з кістками куди зовуть, –
час розгрібає оту каламуть,
здіймаючись нервами «на гора».

За сітківкою ока і глибше – край
свідомості – кров – переплав октав
голосу – клекоту вишніх зграй,
я тебе допустив; ти була оглав
у глибинах, де ангел не долітав:
живи! Якщо хочеш, – поприбирай

там, у серці, допоки – твердь;
і зіниці об розум міцне тертя
не випалить нас; залишається смерть,
як форма стабільного відчуття
і єдина можливість душі – життя
відмотати зворотньо хоча б на чверть.

Бо потім – внизу, тебе, одну, –
зустрічатиме спогад і гул монад.
І не вітер, не ранок навіє: «бу!», –
ці спресовані пристрастю в ад-
ресат букви «люблю», а – звичайний сад,
вигнання із котрого колись відбув.

За ретроспективу гріха Вони,
можливо, пожурять: «Наламали дров!»,
а може – «бу!» – їхній тон сурми,
аби строфи лягали під меч (ребро!),
і у землю вгризалися за добро, –
рятуючи ангелів від війни.