Коли душа – зотліле попелище, де ворон кряче і нечистий свище, як вітер, у схололі пальці два, а ти стоїш – між рідними – німими, ще поміж ними, та уже не з ними, коли довіку зими – тільки зими, через які не проросте трава, то думай чи не думай – не поможе… Підніму очі: «Дяка, світлий Боже…» А він мені на картах наворожить Казенний дім, дорогу і любов. А ще: думки, хурделицю, слизоту, Вечерю, нежить, ГРЗ, роботу, І те фатальне – серед ночі – «Хто ти?», І стук у двері, наче хтось прийшов – По душу чи, як водиться, по тіло, І навстіж двері! А за ними – біло! Бо час. Бо все уже переболіли. Перебілили. Стеля – ніби скло. І хтось стоїть. А хто – не розібрати: Королю? Брате? Лицарю чи кате? Та хто б не був – заходь хутчіш до хати, Бо снігу вже з порога намело… Так високо – по кісточки. По серце. І він зайде. І я горілки з перцем Наллю з дороги, щоб зігрівся. Все це Буде як сон, побачений давно, Пробачений, пробуджений, блаженний, На кухні він присяде біля мене, Щоб помовчати… І схололі клени Постукають кістляво у вікно: - Уже світає… Як усе світає! Химерний привид знайденого раю, Якого - знаю – так і не пізнаю, Розтане вранці між прозорих віт, І заясніє іній на морозі, І син – як завжди, босий - по підлозі Протупцяє, і стане на порозі У білосніжній майці: «Ма, привіт!»
|