Бо сказано було - це осінь.  
                          Це час долюбити.
Дожити, дожати це жито
                              і скласти в снопах...
А я доганяю тебе,
                                наче бабине літо,
На гострих, як постріл,
                       високих, як сміх,
                                    каблуках.

Попасти у пастки, а потім
                   у пастках пропасти
Униз головою –
                         зимою -
                                   зі мною –
                                          кортить?
З гріхом за душею,
             із клеєм
                           на склеєних ластах –
Господнім баластом –
                         за подих до щастя –
                                             за мить.

Замерзнем в заметах,
                   обнявши не серце,
                                              а тіло,
Судомно вчепившись
                    коріннями ніг за поріг.
...Душа павутинкою літа
                                  у Лету летіла...
...Метелику білий,
                   склади свої крила.
                                         Це сніг...