Яка ж дурепа! Ткала і порола, Порола, ткала і порола знов… Задавнена, задавлена любов Текла між пальці ниткою спроквола, І знову коло. Вже двадцяте коло… Не довершиться, Господи, ніколи Це полотно – безмежне, нескінченне – Триклятий саван. Не йому. Для мене. Бо – божевілля, як меди, тягуче, Бо – голос серед ночі точить, мучить: «Твоє чекання – то гірка облуда. Повернення не буде. Бо не буде». …………………… Бо спогади непевні та солоні: Змагання з бігу… Переможцю – приз. На старт, увага, руш! Біжать, як коні. Я – замість кубка. Переміг Улісс. Він… не мене хотів. Хотів Єлену. Її усі хотіли. Золота! Палала Троя – села і міста – На честь сестрички. Та дісталась та – Інакша. Тиха, як трава зелена, Як качечка, як пір’ячко… Весілля, Офіра тіла (серця і руки). …А він пішов – як в магазин за сіллю. …А він блукав – віки, віки, віки… Його боги в свою рулетку грали (На нього – Всесвіт, а на мене – сто Безсонь жалючих виставили жала: Порола-ткала, знов порола-ткала, Не Поліфен – ніхто. Це я – Ніхто.) Вода і небо. Дика хитавиця. А перед очі – нескінченний ліс Чужих кобіт, яких кохав Улісс… А поміж них – Цірцея білолиця – Сім літ провів в полоні чорних брів… Ах, так, звичайно, волею богів… …Ти з нею ще…… А я тихцем покличу, Зітхну крізь сон – кому? Тобі? Собі. Про втому, перестояну в журбі, Бо не говорю. Бо слова – як птиці, Немає віри їм… Немає віри… Рука і серце – то моя офіра, Та не твоя. Натягнеш лук, стрілою Прохромиш женихів… Який шашлик Із ворогів, що в дім твій увійшли Та мали наглість милуватись мною! …… Господар повертається! Вітає Його собака, нянька, вірна челядь, Земля, трава, господа…Там ще та є… Ну, як її… Ну, з нею нам постелять… … Стара олива проросла крізь тіло, Коріння лізе, сплутується ніч, Немов клубок… За іменем поклич, Впізнай мене у шарварку облич, І ранок – білий. І волосся – біле… А ще – життя пройшло, як не було, А ще – сухе, аж кришиться, зело, Що вчора квітло – як любові знак… ……………………………………… Проклята вірність галицьких Ітак…
|