На коханім лиці тихо світиться наша сльозина –
Мій маленький Дніпро, над яким сиві чайки зіниць.
Нижче – степ і кургани, байраки, зарослі ожиною...
І одна із найглибших у всій Україні криниць...

Дві дороги тугі, паралельні Чумацькому Шляху,
Що дзвенять і розходяться в ніч, коли й зверху такі ж...
А над ними – навхрест – п’ятиперо розвітрені птахи.
А між ними – притрав’яний ніжно ще скіфський леміш.

Димні струни волосся й полинно-солона туманність,
До якої, в яку буду вічно летіти один,
Як метелик на зірку, яка його, врешті, обмане...
Вічне вітряне світло подавши, як білі меди.

Я чекатиму листя, неначе листа з потойбіччя,
Щоб на нього лягти, як на небо лягає зеніт.
Розгадаю за ніч таємницю святого обличчя,
А під ранок ввійду у тобою ж зав’язаний світ.